ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР УПАКОВКА

«У всякого своя доля і свій шлях широкий…» – такими словами починає свою відому комедію «Сон» геніальний Тарас Шевченко. У мого нинішнього співрозмовника також своя доля і свій шлях у професійному житті. Отримавши гарні генетичні здібності від батьків-вчителів, розвинувши їх у школі, примноживши технічні знання в інституті та пройшовши «перші університети» інженера-конструктора, він згодом через створення власного підприємства «Діолан» дійшов до керівника українсько-угорського підприємства «Анфол», потужного виробника термоформованої полімерної упаковки.

Ми знайомі з Андрієм Ценделіним трохи більше, ніж 10 років, але майже кожного року зустрічалися на конференціях «Пакувальна індустрія», починаючи від найперших – ще в Алушті. Запам’яталися питання, які він піднімав у дискусіях на цих зібраннях пакувальників. Саме вони характеризували Андрія Павловича як керівника, який сьогодні піклується про завтра. Наприкінці минулого року ми домовилися, що навесні я приїду до Вінниці, на власні очі побачу компанію, і ми запишемо інтерв’ю для журналу. Пандемія COVID-19 внесла корективи: поїздка перенесена, але розмова з Андрієм Ценделіним, директором ТОВ СП «Анфол», відбулася в режимі он-лайн. На мою думку, розмова цікава, як для нинішнього, так і для майбутнього покоління українських пакувальників.

Валерій Кривошей, к.х.н.

– Андрію, звідки Ви родом? В якій родині народилися?

– Народився я у Вінниці в родині вчителів. Мама була вчителькою математики, тато – історії, до того ж тривалий час – директором школи. Я був єдиним і пізнім сином у сім’ї, тож батьки приділяли мені досить багато уваги. Можна сказати, що мій характер, звички та навички закладалися в сім’ї. Я про це не жалкую, бо вже зараз, у дорослому віці, відчуваю, що поради та настанови батьків зробили свою справу. І за це лише дякую їм.

 

– Що приваблювало Вас у школі та за її межами?

– У школі подобалися переважно точні науки: математика, фізика. Хімія – не дуже. Захоплення історією залишилося назавжди. А поза школоюз другого класу займався волейболом і паралельно років з десяти – хокеєм. Спорт загартовував, виховував переможця, потрібно було тренуватися, грати й вигравати, як того вимагали тренери. Гадаю, що це допомогло і в дорослому житті.

 

– Пролунав останній дзвоник у школі. Що далі?

– Далі було подано документи до Вінницького політехнічного інституту на машинобудівний факультет. Я закінчив школу із золотою медаллю, і мені потрібно було скласти тільки один іспит – із математики. Із цим завданням я впорався на відмінно і був зарахований студентом першого курсу. Хоча я завжди (в дитячому та юнацькому віці) хотів бути військовим. На жаль, батьки були категорично проти, щоб я кудись їхав, хотіли, щоб був ближче до дому, до сім’ї. Довелося забрати документи з Київського авіаційного училища й залишитися вчитися у Вінниці. Але я не жалкую, з дитинства захоплювався технікою. У нас був автомобіль «Москвич», так от я разом із татом неодноразово розбирав та збирав двигун, ремонтував його, чистив і фарбував корпус.

 

– Чим запам’яталися юнаку Андрію його студентські роки?

– Вони були досить цікаві, насичені. З одного боку, займався наукою, працюючи на кафедрі теоретичної механіки. Навчання давалося легко. З іншого – будзагони, колгоспи... Тоді було модно відправляти студентів на перебирання яблук, картоплі, цибулі. Був старостою групи. Було цікаво, напевно, тому, що були молоді.

Досі пам’ятаю свою дипломну роботу «Верстат для розпилювання алмазів», яку захищав на кафедрі теоретичної механіки. Вона була пов’язана з роботою заводу «Кристал», що займається огранюванням алмазів.

Я закінчив навчання із червоним дипломом і отримав розподіл на Вінницький електротехнічний завод у відділ автоматизації та механізації на посаду інженера-конструктора третьої категорії. А через п’ять місяців був покликаний в армію. Тож відчути армійське життя мені довелося, але захвату це в мене вже не викликало.

 

– Пам’ятаєте свій перший заробіток?

– Він був ще в інституті. Я працював на кафедрі теоретичної механіки на пів ставки, до того ж отримував підвищену стипендію... Тому в інституті я заробляв набагато більше, ніж тоді, коли прийшов на завод. До речі, мене чекали на колишній роботі, з якої я йшов у армію. Там був досить молодий колектив, ми листувалися всі півтора року мого армійського життя. Повернувся назад, до себе в КБ заводу.

 

– Андрію, коли у Вашому житті з’явилася упаковка?

– Це було набагато пізніше. На базі відділу, в якому я працював, створили лабораторію Чернігівського текстильного науково-дослідного інституту, і ми почали займатися цікавими науковими розробками. Це ніяк не було пов’язано з упаковкою. На той час я був аспірантом Московського текстильного інституту, але недовго, всього два роки. Навчання «допомогли» закінчити «лихие 90-ые». Проте десь на початку 1990-х рр. почала з’являтися дуже красива, яскрава та барвиста упаковка. Наскільки я пам’ятаю, флагманом тоді була кондитерська фабрика «Світоч». Саме вони взялися першими використовувати красиві коробки, металізовані вкладиші. На мою думку, саме тоді всі ми в Україні побачили можливості упаковки. Це був справжній переворот у моєму уявленні про неї.

 

– Як Ви взагалі потрапили до пакувальної індустрії?

– Це було випадково. Після розпаду Радянського Союзу багатьом довелося змінити професію. У мене на той час була молода сім’я, маленька дитина, і потрібно було думати, що робити, як виживати, куди піти та де заробити. До речі, це було одним з основних моментів, чому мною було припинено навчання в аспірантурі. Це були дуже важкі часи для мене і, напевно, не тільки для мене.

 

– І як же Вам допомогла упаковка?

– Я весь час думав, чим зайнятися, весь час намагався аналізувати свої можливості, намагався знайти якусь цікаву роботу, яка приносила б і моральне, і матеріальне задоволення. Пробував зайнятися продовольчими магазинами, якимись кафе. Але виявилося, що все це не для мене. Аналізуючи ситуацію, прийшов до висновку, що хотів би все-таки присвятити себе тому, що вчив, що вмію, що цікаво, що пов’язане з технікою. Ця мета трансформувалася у виготовлення одноразового полімерного посуду. На той момент це була нова течія. Почав працювати в цьому напрямі, шукав обладнання, яке можна придбати, місце для його розміщення.

 

– Це і було народження «Анфола»?

– Ні, це було народження мого власного підприємства «Діолан», яке в 1997 р. стало співзасновником українсько-угорського ТОВ СП «Анфол». Згадую, як поїхав до Харкова, познайомився з керівниками підприємства, яке виготовляло ручні верстати для термоформування полімерного посуду, корексів. Умовив їх дати один такий верстат без оплати. Купили маленький компресор, зняли приміщення, поступово довели його до пуття, прибрали, заклали дах і тріщини на стінах, підфарбували й почали працювати. Це був прообраз «Анфола», який сьогодні є підприємством із сучасним обладнанням, на якому реалізовані технологічні процеси екструзії листових матеріалів, глибокого та рельєфного термоформування, офсетного друку з виготовленням пакувальної продукції та одноразового посуду високої якості.

 

– Андрію, яке Ваше ставлення до нинішніх нападок на полімерну упаковку?

– Якщо коротко, негативне. Вони необґрунтовані та мають характер хайпу та піару. Багато хто, нічого не розуміючи, але відчуваючи, що це модна тема, намагається її розвивати, не заглиблюючись у ті нюанси, які для фахівця лежать на поверхні.

Більшість із критиків полімерної упаковки не розуміють, що при виробництві упаковки з паперу, картону, скла й металу витрачається набагато більше енергії та інших ресурсів, а ще набагато більше забруднюється довкілля. При цьому полімерна упаковка легка, тонка, зручна й економічна. Потрібно тільки не викидати її будь-куди, а збирати, сортувати та переробляти у вторинну сировину.

 

– У сучасному стані пандемії COVID-19 яку роль відіграє упаковка, на Вашу думку?

– По-моєму, відповідь лежить на поверхні. Чим правильніше будуть упаковані продукти, тим довшим буде термін їх придатності. Значить, можна зменшити кількість відвідувань магазинів і тим самим зберегти своє здоров’я. Також упаковка зберігає саму продукцію від зараження.

 

– Як нинішня ситуація відбилася на роботі компанії?

– Ситуація досить складна. Багато часу й ресурсів йде на забезпечення потрібного санітарного стану на підприємстві. Це стосується обладнання, приміщень, які необхідно дезінфікувати, за якими необхідно ретельніше доглядати, а також працівників компанії. Необхідно забезпечити робітників захисними засобами, спецпропусками, щоб дістатися на роботу. Все це коштує незрозумілих грошей. Доводиться більше думати не про розвиток, а про те, як зберегти фахівців і з мінімальними втратами вийти із цієї ситуації.

 

– Кілька слів про те, як Ви відновлюєтеся після роботи. Чим захоплюєтесь?

– У мене велика сім’я. Навіть уже і внук є. Тому стараюся більше уваги приділяти дітям. До речі, син займається хокеєм, тому іноді тренуємось разом та по можливості разом граємо. Коли вистачає часу (це переважно у відпустці), ходжу із сім’єю та друзями під парусом.

 

– Андрію, що для Вас означає упаковка як для простого покупця продукції?

– Сильної межі між своїм поглядом як споживача та професійним поглядом на упаковку не бачу. Безумовно, коли я приходжу в магазин як споживач, то купую дуже швидко. Допомагає упаковка. Я просто бачу упаковку сиру, який мені подобається, або упаковане м’ясо, ковбасу, овочі, соління, бачу колір і форму упаковки мого улюбленого продукту, і купую не дивлячись. Якщо це критичний, молочний продукт, то дивлюся на дату виготовлення. Усе купую чисто візуально.

 

– Які в Андрія Ценделіна плани в його професійному житті?

– Плани амбітні. Будемо продовжувати працювати над збільшенням обсягу виробництва, над новими технологіями, щоб кількість переросла в якість. Напрацьовано багато, залишилося тільки втілити.

 

– На завершення нашої розмови бажаю, щоб усі плани розвитку вдалося реалізувати. Не покидаю надії зустрітися з Вами у Вінниці безпосередньо на «Анфолі» та особисто ознайомитися з роботою компанії. Від усієї редакції бажаємо успіхів Вам, Андрію, і всьому колективу компанії.