Пакування – його покликання
01.02.2020
Продовжуючи підбирати кандидатури своїх колег для того, щоб розповісти, як вони потрапили до пакувального бізнесу, згадав свою подорож до Луганська понад 20 років тому. Тоді там на відомому патронному заводі, використовуючи роторні технології Льва Кошкіна, намагалися створити обладнання для виготовлення полімерної тари. На жаль, без результату. Там же познайомився з невеликим на той час підприємством із влучною назвою «Базис», яке, майже випадково почавши розробляти та виготовляти пакувальне обладнання, показало чудові результати й стало одним із лідерів машинобудівного сектора української пакувальної індустрії.
Засновником та незмінним керівником «Базиса» є Замір Начкебія, людина з харизматичним мисленням, яка шанує професіоналізм і порядність, націлена на інновації та інвестиції. Він народився в сільській родині, що жила в абхазькому селищі Верхньому Пшапі, але свідоме професійне життя присвятив Україні. Тут отримав професію будівельника, а згодом, як він каже, зовсім випадково став на шлях розбудови пакувального обладнання. Він щирий у своїх думках, намірах та вчинках, як більшість, хто кавказького походження, не дуже полюбляє розмови про особисте життя, але коли мова заходить про упаковку, то очі так загораються, що готові запалити будь-кого цікавими спогадами про своє життя з упаковкою. Із цього й почалася моя розмова із Заміром Начкебією, хоча згодом поверталися і до родинного підґрунтя.
Валерій Кривошей, к.х.н.
– Заміре, можете згадати, чому саме упаковка і коли так міцно захопила Вас на все життя?
– Мене завжди вражали грузинські глеки для вина, які закопують у землю. Їх називають квеври, і нагадують вони амфору, тільки без ручок. І це не просто глеки, у яких певний час зберігають вино. В землі свій постійний мікроклімат, та й глина повинна бути певного складу та якості. Пам’ятаю, що в нас вдома був такий глек, в якому містилося приблизно 25 відер вина. Це був середній квевр на 250 л – не так уже й багато. Тому що були такі, в які можна спускатися по драбині.
Але це мої дитячі спогади про упаковку. Безпосередньо до упаковки мене привів один випадок. Наша компанія продавала українське електрозварювальне обладнання для заводів за кордон. Якось довелося позичити одній людині гроші. А повернула вона їх кількома тоннами грузинського чаю. Лежав він на піддонах, а ми не знали, що з ним робити. Коли один наш хлопчина каже: «У Києві продають пакувальну машину. Давайте купимо. Будемо пакувати чай та продавати його». Купили, а машина не працює. До того ж виявилося, що до неї потрібна ще плівка, а це ціла проблема, бо робить її один київський завод. Ще потрібна етикетка, треба дату проставляти… Купа проблем, якими треба займатися, а нам було не до того. Аж тут один наш майстер запропонував зробити таку саму, але власну машину. Зробили, і наша машина запрацювала й почала пакувати чай.
Один з наших клієнтів почав щотижня брати по 100 кг такого упакованого чаю. Тут і ми зрозуміли, у чому може бути той наш бізнес. Дали оголошення, що продаємо пакувальну машину. Відгукнувся один хлопець, якому дали цю машину без грошей, наче в лізинг. Але через 36 днів він приніс усі гроші й сказав, що машину вже окупив, отримав прибуток, і що йому потрібна ще одна. Так і почався пакувальний бізнес «Базиса».
– Але це вже було в Україні. А як сталося, що Ви із сонячної Абхазії переїхали в Україну, у східну її частину – Луганську область?
– Навчаючись у звичайній сільській радянській школі, до якої ходив пішки 3 км, я мріяв стати вчителем і викладати в цій самій школі. Мені дуже хотілося згодом стати директором. Та коли мій брат сказав, що наш директор школи 12 років ходить в одному й тому самому піджаку, я уявив собі, що і в мене 12 років буде тільки один піджак… А тут ще один мій товариш сказав: «Поїхали зі мною в Україну, там є місто таке, Алчевськ називається. Там круто». Так я став студентом будівельного факультету, після закінчення якого почав працювати в «Алчевськміськбуді» майстром дільниці на будівництві Палацу профспілок.
Уже потім, у Луганську, я зустрівся з упаковкою, яка повністю змінила мій фах, і тепер понад 20 років зі своєю командою займаюсь розробкою та впровадженням пакувального обладнання. Ці роки змінили і моє ставлення до упаковки. Зараз, якби поїхав до Парижа, то не біг би дивитися на Ейфелеву вежу. Я до неї байдужий. Мені важливо було б потрапити в супермаркет, подивитися, як там викладена продукція і як вона упакована.
До упаковки я сьогодні ставлюся по-іншому, ніж звичайні люди. Мене завжди цікавить, як вона виглядає для певного продукту і що можна зробити, щоб її покращити. Не повірите, але дуже часто беру картон, ножиці, скотч, і давай міркувати, вирізати, збирати та складати упаковку різноманітних форм. Досі нічого нового не винайшов, але займаюся цим із захопленням.
– Як, на Вашу думку, зараз розвивається упаковка в Україні?
– На мій погляд, посередньо, не так, як хотілося б. В українських господарів бізнесу – наших клієнтів – як мені здається, немає інноваційного бачення розвитку упаковки для їхньої продукції. У їх розумінні товар – це смачні цукерки, екологічно корисна вівсянка, смачні сирки в шоколадній глазурі, пральний порошок, який добре пере, або мило, яке добре миє руки. Вони не розуміють, що цього замало. Потрібно інвестувати в розвиток упаковки продукції. Майже ніхто не виводить нічого нового на ринок, і через це українська упакована продукція в Європі та інших країнах неконкурентоспроможна. І це при тому, що в Україні дуже сильна підготовка фахівців – технологів, інженерів, механіків. Українському ринку харчової та промислової продукції потрібні інноваційні розробки упаковки з урахуванням сучасних тенденцій розвитку. Їх майже нема, і тому ми пасемо задніх на ринках інших країн.
– Заміре, у Вашому житті був 2014 р. у Луганську. Що тоді впливало на ваше професійне та побутове життя?
– Я пам’ятаю, як дитина принесла додому кота, а він узяв і вистрибнув із другого поверху. Дочка каже: «Тату, який Кеша сміливий!» А Кеша не був сміливий, він просто не розумів, що робить… Наше життя в той час чимось було схоже на цю ситуацію. Все залежить від того, як ти собі все уявляєш. Я вже одну війну бачив у Абхазії в 1992 р. Я приїхав до батьків у гості, а там почалася війна. Я бачив, як з вертольота скидали бомби на аеропорт. Тому цього разу, чесно кажучи, був дуже холоднокровним, знав, що треба робити. Коли в Києві розігнали Майдан, ми вже в січні почали шукати місце для заводу. У лютому були в Ростові, бо тоді не розуміли: Росія – ворог, не ворог. У травні ми були на виставці Interpack у Дюссельдорфі, а машина чекала нас у Києві. Коли прилетіли, не знали, як додому в Луганськ дістатися – через Дебальцеве чи через Сватове… Поїхали через Сватове. А через тиждень я вже був у Ростові, щоб з торгового підприємства організувати виробництво.
Паралельно, уже в червні, поставили завдання вивезти з Луганська все обладнання, яке було готове для продажу. Костя, мій брат, відвіз фуру обладнання в Харків, поклав у гаражі, закрив, опломбував, заплатив за оренду і поїхав. Через два тижні відвезли до Харкова всю сервісну документацію, весь архів, всі запчастини. Я ще якийсь час думав, що треба буде ростовське підприємство піднімати. Але коли на Новий рік з дружиною та дитиною приїхали до брата в Харків, то зрозуміли, що головне підприємство з виробництва пакувального обладнання залишиться в Україні. На жаль, у Харкові теж не все складалося так, як хотілося. Ситуація там була напружена, і ми вирішили переїхати до Києва. Питання, де жити і де тепер буде розташований «Базис», більше не стояло. Тут дуже гарна логістика, столиця. Всі наші постачальники поруч. Аеропорт поруч. Дуже зручна економічна ситуація, та й значно спокійніше.
– Як Замір Начкебія проявляє свої якості керівника?
– Я не найкращий керівник. Із класичного погляду, до групи керівників я, напевно, ніяк не потрапляю. Головне для мене як для керівника, щоб людина була професіоналом. Проте одного професіоналізму недостатньо. Людина може бути професіоналом, але за чисто людськими якостями гнила. З такими нам не по дорозі. Ще в наших відносинах потрібна порядність.
Наведу такий приклад. Коли працювали в Луганську, в нас шестеро осіб були закодовані, однак ми їх не звільняли. Тому що алкоголізм – це форма хвороби. І коли людина п’є, її лікувати треба. Я їх усіх кодував. Вони всі були характером слабкі, але порядні й дуже талановиті люди. Тоді перемогли професіоналізм та порядність, і ми врятували людей.
– Чого Вам не вистачає в житті?
– У своєму житті я всім задоволений. Маю гарну родину, в мене троє дітей. Якби було четверо-п’ятеро, було б, напевно, краще. На роботі в нас зараз дуже високий темп. Можна сміливо сказати, що в Україні за темпами розвитку, виведення на ринок нового пакувального обладнання ми чемпіони. Робота несе задоволення, а коли повертаюся додому і сил вже майже не вистачає, відновити їх допомагає родина.
На жаль чи на щастя, у мене немає хобі. Правда, іноді намагаюся ходити в басейн. Але відновлює мої сили, як би це не було дивним, саме робота. Бо я займаюся улюбленою справою, і мені це подобається.
– Як хочете, щоб минули наступні п’ять років?
– Ви, мабуть, згадали радянські п’ятирічки. Ми зараз зробили план на найближчі три роки – чіткий, в показниках: із завантаження виробництва, продажу обладнання, розвитку сервісу, інших наших підрозділів. Наступного року зробимо дві нові машини. З однією з них будемо єдині в Східній Європі, з нею будемо конкурувати з італійцями та німцями. У найближчі три роки будемо проектувати та продавати швидкісне пакувальне обладнання, покращивши його технологічність і надійність. А я сам буду продовжувати створювати упаковку.
– Заміре, дякую за розмову. Ви сьогодні відкрилися мені з інших боків, а Ваш шлях до пакування заслуговує на повагу і може бути прикладом для молоді. Бажаю й надалі займатися улюбленою справою.
